Петро Калнишевський

Нескорений Петро: Отаман, який заскочив три століття

Міфи і легенди навколо імені останього отамана Запорізької Січі

Нескорений Петро: Отаман, який заскочив три століття

Ім’я Петра Калнишевського відоме багатьом. Проте чи кожен розповість про нього більше за два коротких твердження – останній кошовий отаман Запорозької Січі та людина, життя якої проходило аж у трьох століттях.

Від легенд до документів

На жаль, ми не маємо достатньої інформації про цю людину і як про особистість, і як про політичного діяча. Імперська влада вміла добре приховувати свої таємниці. Після руйнування Запорозької Січі правдиві свідчення і про діяльність кошового до 1775-го, і про його долю після того трагічного року зникли. Залишилися лише легенди. Одна з них, записана істориком П. Єфименком, стверджувала, що Калнишевський втік до Туреччини, одружився там і навіть мав сина. Інша легенда, записана А. Скальковським, свідчила, що останній кошовий переховувався десь на Дону.

На слід правди про долю цієї людини цілком випадково натрапив вже згаданий Єфименко. За участь у діяльності таємного Харківсько-Київського товариства він був засланий до Архангельської губернії. Збираючи там етнографічний матеріал, літо 1862 року історик провів у селі Возгорах, що за 180 км від Соловецького монастиря. Розпитуючи у селян про монастир, від 80-літнього старого Лукіна він почув, що той бачив “якогось отамана козаків”. Розпочавши 1863 року цілеспрямовані пошуки, Єфименко виявив у архіві Архангельської губернської канцелярії “Дело о сообщении государственной Военной коллегии конторы об отправке в Соловецкий монастырь кошевого Петра Калнышевского, июня 11 дня 1776 года”. Зібравши достатньо матеріалу, історик у 1875 році опублікував про кошового першу статтю, започаткувавши благородну справу виведення цієї історичної постаті з мороку забуття.

“Луг – батько, а Січ – мати”

Про дитинство та юність майбутнього кошового, про його сім’ю нам відомо дуже мало. Народився Петро Іванович 1690 року у селі Пустовійтівка Смілянської сотні Лубенського полку, на тривожному прикордонні між Московією та Річчю Посполитою. Петро був найстаршим сином у сім’ї. У нього було щонайменше два брати: Панас — козак Смілянської сотні, який належав до значного військового товариства (його підпис під переписним реєстром 1767 року стояв поруч із сотниковим), та Семен — священик Миколаївської церкви у Смілі.

Про те, як Петро Калнишевський потрапив на Січ, документальних відомостей не збереглося. Коли вірити легенді, записаній 1970 року Д. Кулиняком у селі Пустовійтівці, то все сталося так. Восьмирічний Петрик, син козацької вдови Агафії, коли пас худобу за селом, побачив невеликий кінний загін запорожців. Дехто з них смалив люльку. До одного з них і звернувся хлопчик із проханням дати і йому спробувати козацької люльки. Це розважило запорожців, вони зупинилися й почастували пастушка “носогрійкою”.

“А куди ж ви йдете?” – “На Січ, хлопче!” – “Так візьміть же й мене із собою!” – “Ну, коли ти вже й люльку козацьку смалиш, то сідай ззаду, – дозволив сотник, той, що “носогрійку” йому позичив. – Ти, видать, хлопець бідовий, будеш мені джурою.”

Петрика двічі просити не довелося — він відразу вихопився на коня. Cотник же, коли дізнався, що батька у малого нема, додав: “То будеш мені й за сина”.

І подалися вони туди, де “луг – батько, а Січ – мати”, і побрела череда в село сама, вже без пастуха.

Документи вперше згадують про Калнишевського як про військового осавула в 1750 році. У травні 1755-го майбутній гетьман у складі депутації Війська Запорізького був відряджений до Петербурга. Посланці домагалися скасування мита на товари, які ввозилися до Запоріжжя, а також збільшення річної плати Війську Запорізькому. Перебування депутації в Петербурзі тривало більше року. Кожне з порушених питань викликало тривалу бюрократичну тяганину й нескінченне листування.

У 1757 році Калнишевський вдруге обійняв посаду осавула, а в 1758-му його обирають військовим суддею. Кошовим отаманом уперше він став у 1762-му у віці 72 років і перебував на цій посаді менше року. В 1765-му Калнишевський був знову обраний кошовим і залишався ним до знищення Запорізької Січі у 1775 р.

Останній отаман

Російський уряд намагався максимально використати запорізьких козаків у воєнних діях проти Туреччини, зокрема, у війні 1768-1774 років. Кошовий отаман, якому в 1768 році, на початку війни, було 78 років, а на її закінчення – 84 роки, показав себе талановитим полководцем. 5 січня 1771 року Катерина ІІ видала указ, яким “за отличные в прошлую и нынешнюю кампании отлично-храбрые противу неприятеля поступки и особливое к службе усердие” пожалувала Калнишевському золоту медаль, оздоблену діамантами, з власним портретом. Цю медаль слід було носити на шиї на Андріївській стрічці. Ще 16 запорізьких старшин отримали золоті медалі вартістю 30 червінців без діамантів.

Нескорений Петро: Отаман, який заскочив три століття - фото 2

Під час війни з Туреччиною українські козаки настільки прославилися своєю мужністю і військовою доблестю, що багато хто з російських офіцерів і сановників вважали за честь записатися в один із 38 козацьких куренів. Першим записалися граф Панін та князь Прозоровський, згодом – астроном Ейлер, у 1772 р. – фаворит імператриці генерал-поручик Потьомкін. За давнім козацьким звичаєм його нарекли новим прізвиськом – Грицьком Нечесою (за велику патлату білу перуку).

Кючук-Кайнарджійська угода Росії з Туреччиною 10 липня 1774 року, що завершила війну, стала черговим поштовхом для царизму в реалізації смертного вироку Запорізькій Січі. Вищі урядові чиновники Росії Румянцев, Панін, Потьомкін вважали, що Запорізька Січ як бастіон проти турецько-татарської експансії стала непотрібною. А на думку імператриці Катерини ІІ, існування в тилу імперії Запорізької Січі було надто небезпечним для монархії. Не забула імператриця й того, що під час селянської війни під проводом Пугачова Запоріжжя підтримувало повсталих, і багато хто з її учасників знайшли притулок на Січі.

Для ліквідації Запорізької Січі були використані війська під керівництвом генерала Текелі загальною кількістю понад 100 тис. осіб, що поверталися з російсько-турецької війни. Царські війська швидко захопили Запоріжжя, певною мірою завдяки раптовому нападу, а також малочисельній силі січової залоги. Більшість козаків у той час розійшлися по домівках або подалися на промисли. Та й сам кошовий Калнишевський не хотів пролиття козацької крові, стримував запорожців, не дозволив відімкнути пушкарню, де зберігались гармати, порох, кулі та інша зброя.

На Соловках

Разом із старшиною Калнишевського було заарештовано і за пропозицією Потьомкіна довічно заслано до Соловецького монастиря. 30 липня 1776 архімандрит Соловецького монастиря Досифей відзвітував про прийняття “державного злочинця”.

Соловецький монастир у XVIII ст. став місцем ув’язнення політичних в’язнів і релігійних дисидентів. А монастирська братія виконувала роль наглядачів і духівників арештантів. Підлеглий Святійшому Синоду, Соловецький чоловічий монастир користувався широкою автономією і мав гарантії невтручання з боку держави. Архімандрит монастиря був повним господарем Соловецького архіпелагу, йому ж підпорядковувалася військова команда, яка забезпечувала охорону ув’язнених.

“Перед нами маленькі, аршина в два, двері з крихітним віконечком посередині: двері ці ведуть до житла в’язня, куди і ми входимо. Воно має форму лежачого урізаного конуса з цегли завдовжки аршина чотири, завширшки сажень, висота при вході три аршини, у вузькому кінці – півтора. При вході праворуч ми бачимо лаву — ложе для в’язня… На другому боці — залишки розламаної печі. Стіни… сирі, плісняві, повітря затхле, сперте. У вузькому кінці кімнати – маленьке віконце вершків шість у квадраті, промінь світла наче крадькома, через три рами і двоє грат тьмяно освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати можна було в найсвітліші дні, й то з великим напруженням зору. Якщо ув’язнений пробував крізь це вікно подивитися на світ Божий, то його погляду відкривалося саме кладовище, розташоване просто перед вікном. Тому, хто пробув близько півгодини в задушливій атмосфері каземату, стає душно, кров приливає до голови, з’являється якесь безмежне відчуття страху.

Нескорений Петро: Отаман, який заскочив три століття - фото 3

У кожного, хто тут побував, навіть у найсуворішої людини, мимоволі виривається з грудей якщо не крик жаху, то тяжке зітхання і з язика злітає запитання: “Невже тут можливе життя? Невже люди були настільки міцні, що зносили роки цього домовинного існування?” – так описав каземат Калнишевського, що знаходився у Головенковій вежі Соловецького монастиря, історик М.Колчин.

Петро Калнишевський прожив у цьому казематі 25 років, поки Олександр I не “дарував” йому прощення. Старожили монастиря розповідали історику Дмитру Яворницькому, котрий розшукав могилу останнього кошового, що після нього залишилося в камері понад два аршини нечистот; що, просидівши у в’язниці такий тривалий час, він здичавів, став похмурий і втратив зір; що в нього, як у звіра, виросли пазурі, довга борода і весь одяг на ньому, каптан з гудзиками, розповзався на шматки і спадав з плечей.

Калнишевський уже стояв на Божій дорозі, коли соловецький архімандрит Досифей заявив у вічі 110 річному в’язню, що від того тхне землею. Проте розуму і сили духу останній запорозький кошовий не втратив до останку. Про це свідчить його лист до архангельського губернатора Мезенцева, в якому вчорашній в’язень не без помітного сарказму дякував за звільнення та просив дозволити йому “в обителі сій чекати зі спокійним духом закінчення свого життя, що наближається, оскільки за 25 років перебування у тюрмі він до монастиря цілком звик, а свободою і тут насолоджується повною мірою”.

Пам’ять

28 червня 2004 року було встановлено пам’ятник Петру Калнишевському на території Соловецького монастиря. 24 жовтня 2012 року пам’ятник Петру Калнишевському відкрили на Сумщині. Відповідно до наказу президента України Віктора Ющенка від 10 лютого 2009 року, відділу прикордонної служби Сумського прикордонного загону “Шалигіне” присвоєно ім’я Петра Калнишевського. 29 березня 2012 року Національним банком України введена до обігусрібна пам’ятна монета номіналом 10 гривень. Монета належить до серії “Герої козацької доби”.

Нескорений Петро: Отаман, який заскочив три століття - фото 4

Вулиці, названі на честь Петра Калнишевського, існують в Києві, Житомирі, Херсоні та багатьох інших населених пунктах України. 2008 року Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату у зв’язку з 1020-літтям Хрещення Київської Русі-України благословив приєднати праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського) до лику святих для загального церковного шанування, занести його ім’я у православний церковний календар, чесні останки праведного Петра вважати святими мощами та віддати їх на волю Божу. Собор благословив будівництво храмів на його честь. День вшановування 13 листопада – у день його преставлення.

Нескорений Петро: Отаман, який заскочив три століття - фото 5

Більше про життя Сум та області читайте на Depo.Суми

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s